ПАМ’ЯТЬ
Ця історія сім’ї Перединець вперше оприлюднена тільки зараз, через десятиліття після подій
Єлизаветі Олександрівні Перединець з Лисичанська понад 90 років, і вона наважується зануритися в спогади, які тривалий час були під забороною.
Букетик щавлю
Спочатку прийшла «похоронка» на дядька Івана, який квартирував у сарайчику на їхньому городі. Десятирічна Ліза мало що знала про цього чоловіка з села, який приїхав на заробітки на підприємство «Донсода». Подейкували, що в нього в селі залишилася сім’я, і щоб її прогодувати, він у всьому собі відмовляв. Недоїдав. А робота важка, шкідлива. І дядько захворів на туберкульоз.
Підприємство направило його на оздоровлення у Крим. Тільки чоловік ледве встиг дістатися до санаторію — там і помер. Повідомлення про смерть надіслали за місцем проживання. І мама розгублено крутила страшний документ у руках, ніби запитуючи: хто поїде забирати тіло, якщо людина чужа, й невідомо, де її родичі?
Але саме того дня у провулку містечка Верхнє (незабаром воно ввійшло до складу нинішнього Лисичанська) з’явився дивний, товстий, як здалося Лізі на перший погляд, хлопчисько.
— Мені в березні 1933-го десять років виповнилося, а Микола був не набагато старший, як я потім довідалася. Коли підійшов ближче, я зрозуміла, що він опухлий від голоду, — згадує Єлизавета Олександрівна. — Це був молодший брат нашого «квартиранта» зі Сватівського району. Хлопець ішов кілька днів залізничною колією пішки сюди, до брата, аж ноги розбив у кров — адже грошей на квиток не мав. Які гроші? За весь час подорожі макової росинки в роті не було. Тож як увійшов у хвіртку, насамперед попросив дати хоч що-небудь поїсти.
Це вже весна була, ми раділи, що дожили до щавлю й зеленої цибулі на городі. Мама руками розвела: букетик щавлю дала — і то було все, чим могли пригостити. Самі голодували.
Розповіли хлопцеві про смерть старшого брата. А він на подив спокійно каже: «Та в нас у Штельмахівці всі повмирали. Хати стоять порожні. Я останнім пішов, думав, брат візьме до себе».
Мама розплакалася: хоч і жаліли, а не могли ми його прийняти до себе. Нас, дітей, у мами було четверо, а батько помер від тифу, коли по хліб поїхав. Але хлопчик Микола не образився. Узяв щавель, вийшов за хвіртку й присів на лавочку.
Мене по воду до колонки послали. Проходжу повз нього із порожнім відром, він сидить, тримає щавель як букетик. Набрала води, іду назад. А він усе в тій самій позі, тільки очі не блимають і страшно так розплющені... Зрозуміла я, що він помер, злякалася, розхлюпала воду, кинула відро, побігла до мами. Коли ми вискочили вдвох за хвіртку, уже під’їхала похоронна підвода. Тоді містом такі підводи весь час їздили — збирали померлих від голоду. Їх особливо багато було вранці. Люди йшли в місто з навколишніх сіл, бо тут працювали дві шахти «Чорноморка» та імені ОДПУ. Шахтарям давали пайки. Тож селяни сподівалися на роботу влаштуватися й вижити. Але багато хто, як Микола зі Штельмахівки, вмирали, ледь діставшись до місця.
Єлизавета Олександрівна Перединець наважується зануритися в спогади, які тривалий час були під забороною
Богородиця допоможе через людину
— Я тепер думаю, що Голод — це кара Божа за наругу над храмами й вірою, — каже сьогодні з висоти свого 90-річного віку Єлизавета Олександрівна. — Один із найяскравіших спогадів дитинства — як із нашого Миколаївського храму зривали дзвони. Дзвони були знатні, коли били, їх чули далеко за Дінцем — у Сиротиному, Боровському, Метьолкиному. Усі зняли й повезли на переплавку. Пам’ятаю, як люди зібралися — багато, і всі плакали. Храм тоді закрили. Це було у 1930 році, мені сім рочків минуло. Часи ставали дедалі суворішими.
Мама була глибоко віруючою людиною. Навіть у 1932—1933 роках люди жили по-різному. Хтось опухав від голоду, а в інших корова мукала і свині хрюкали. Ось і в нас була така далека рідня, що жила в достатку.
Якось, пам’ятаю, зовсім стало нам голодно. А мама каже: «Помолімось, Божа Матір підкаже нам, що робити». Ми замовкли. І тут стукнула хвіртка: дивимось, тітка йде. Каже: «Я погано почуваюся. Чи не нарвуть твої діти, Фросю, мені трави для худоби? А я вам хліба дам». Ми з радістю побігли, нарвали два тугих мішки. То вона нам ще й сала дала, і картоплі. Вистачило не на один день.
А мама й сказала нам тоді: «Сама Богородиця на землю не прийде, але пошле людину, яка потребує твоєї допомоги й врятує тебе». Я на все життя це запам’ятала.
Пам’ятний знак жертвам Голодомору в Луганську встановлений 2008 року. Фото з сайту Луганської ОДА
Голодовка була не одна
Довге життя судилося молодшій із моїх сестер Лізі, та все воно минуло в Лисичанську, на вулиці, яка ще відтоді називається Жовтнева. Тут пережили голод і окупацію. Звідси молодший брат, приписавши собі два роки, пішов воювати з Червоною армією й загинув під Будапештом. Тут святкували перемогу в найстрашнішій і кривавій війні.
У 1946 році пережили другий голод, який пам’ятає бабуся Перединець. У школі в той час давали «розсольник», аби підгодувати дітей.
— Суп варили з порожніх «бабайов» — старих солоних огірків, а воду «замазували» кукурудзяним борошном. На додаток — пайка хліба з проса. Вкусиш його, а просо з рота висипається, — розповідає старенька. — Цей голод пояснювали розрухою у країні. Але люди говорили про непосильні податки — чи не на кожне плодове дерево й кожну курку. Однак із другим голодуванням ми якось швидко впоралися. Сестри були вже дорослі, працювали. І я пішла в медсестри. Ось так і вижили.
Багато років бабуся Перединець нікому, крім найближчих, не розповідала про Миколу зі сватівського села, який помер від голоду на лавочці за хвірткою з букетом щавлю в руках, про храм, який відкрили аж після війни, про розсольник з «бабайов».
— Не можна було згадувати про це, — коротко зізнається вона. І молиться, щоб ніколи не повторилося нічого з її спогадів для онуки Оленьки, і всіх інших людей.
ДУМКА ІСТОРИКА
Українців упокорювали голодом
Володимир СЕМИСТЯГА, доцент кафедри історії України Луганського національного університету, голова Луганського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка:
— Тема Голодомору ширша, ніж трагедія 1932—1933 років, і про це треба розповідати. І наголошувати, що це були спроби упокорення українців голодом у 20-х, 30-х та 40-х роках минулого століття, які всіляко утаємничувалися.
Неймовірно, але не всі документи стосовно вивчення цього злочину комуно-більшовицької системи проти українства, передусім селянства, доступні для опрацювання науковцями. Бо згідно з новим законом про інформацію, будь-які відомості, де фігурує прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, стать, освіта, партійність людей за останні 75 років, не видають дослідникам.
Та робота триває. І навіть те, що є нині в архівах України, надає відповідь: причини Голодомору 1946—1947 років були такі самі, як 1932—1933, лише помножені на природний катаклізм, адже тоді справді сталася посуха. Хоч навіть за її умов можна було уникнути такого нищівного голоду. Але влада, починаючи з 1943 року (тобто з початку визволення України від німецьких окупантів), вимітала все збіжжя в колгоспників. І за низького врожаю колгосп змушений був віддавати все зерно, зокрема й посівне. Великі податки було накладено не тільки на усуспільнене, а й на присадибне господарство. Колгоспно-радгоспна система була непорушною основою радянського суспільства, бо влада вбачала в ній бездонне джерело сировини й дешевої робочої сили. І це основна причина Голодоморів.
Вдалося знайти документ українського уряду, який засвідчує, що всі 32 райони тодішньої Ворошиловградської області було вражено голодом. У краї 1947 року налічувалося понад 40 тисяч хворих на дистрофію, з яких тільки 11,5 тисячі вдалося госпіталізувати, а понад тисяча з них, не дочекавшись допомоги, так і померли. Загальні ж цифри померлих від голоду вражають…
І в той час, коли за вказівками із центру економили навіть на дітях, номенклатурні чиновники отримували твердо гарантовані продуктові набори і пайки.
Єдина організація, яка добре розуміла, що відбувається тут, у нас в області та в країні, і якій Сталін дозволив надавати допомогу українцям, була ЮННРА — Адміністрація допомоги і відбудови при Об’єднаних Націях. Ми знайшли документи про те, скільки було привезено в нашу область продуктів. У перерахунку на кількість жителів то був найбільший показник допомоги тим, хто голодував, серед усіх областей України. І пояснюється це не особливою щедрістю, а жахливою ситуацією.
І голод 1946—1947 рр. у нашому краї став повторенням людомору 1930-х не тільки в тому, що люди помирали. Були такі самі його форми: люди їли кору дерев, траву, полювали на гризунів, ловили пташок, кішок, собак. Траплялося й трупоїдство, і вбивства, коли люди божеволіли від голоду, але це, на щастя, не набуло масового характеру, реєстрували лише поодинокі такі випадки. Голодомор не зруйнував українську сім’ю, хоч удар по носієві української ідентичності, мови, звичаїв і традицій було нанесено жахливий.
У дослідницьких матеріалах знаходимо й документи, які свідчать про вияви людяності. Стосується це передовсім голів сільрад і колгоспів. Коли вони під власну відповідальність намагалися приховати частину врожаю та як посівне збіжжя роздати людям. Багато таких фактів ми знайшли в Нижньодуванському, Мостківському районах Сватівщини, Ровеньківському, Олександрівському (тоді був розташований поблизу Ворошиловграда) та інших районах. Таких людей нещадно знімали з роботи, штрафували, показово засуджували. Документи засвідчують, що протягом 1946—1947 років у Ворошиловградській області кожного другого голову колгоспу було знято із роботи або засуджено.