Цілковита правда! Жити в них надзвичайно красиво і затишно. Здавалося б, цю шляхетність, цю високу естетику імперського минулого два сусідніх міста мали б з честю нести у світ, удосконалюючи його своїм прикладом. А простір між собою взагалі повинні були перетворити на такий собі коридор взірцевої урбаністики.
Але нині — не про дороги. Хоч ні, про них також. Приміром, лише той, хто хоч раз проїхав селищем Заболотів, що на чернівецько-франківській трасі, знає, що таке насправді погана дорога. Машини тут не їдуть — вони обережно переступають колесами з клаптика на клаптик твердого полотна, що де-не-де дивом вціліло посеред суцільних ям на магістралі державного(!) значення. Таке враження, що цю дорогу нещадно бомбардували. Врешті, місцевим жителям увірвався терпець бачити таку ганьбу своєму славному містечку, і вони перекрили не просто трасу, а ціле перехрестя з вимогою розпочати нарешті капітальний ремонт.
Акція протесту проти безгосподарності була такою гучною, що днями сюди навідався сам Сергій Стельнякович. Голова Укравтодору особисто інспектував, як важкі автогрейдери профілюють дорогу, давав доручення з доставки щебеню, пально-мастильних матеріалів і необхідної техніки для проведення дорожньо-ремонтних робіт.
Але в дорожній темі є ще одна складова, яка суттєво впливає не тільки на імідж держави і обласних центрів, а й загалом на наше життя, причому буквально. Йдеться про регулярні пасажирські автоперевезення. І якщо з приводу стану доріг Чернівці та Івано-Франківськ ще можуть кивати у бік Києва, мовляв, це не ми — це там, то забезпечити на належному рівні обслуговування пасажирів (а серед них і їхні жителі, і їхні гості) — прямий обов’язок саме адміністративних центрів Буковини і Прикарпаття. Точніше облдержадміністрацій як замовників автоперевезень на конкретному міжобласному маршруті загального користування.
Старі, розбиті, брудні до останньої стадії непристойності (гірше просто не буває!) «мерседеси-спринтери» і є сьогодні візитною карткою двох найгоноровіших, найчепурніших міст країни. Переобладнані у «лівих» майстернях до надання послуг з пасажирських перевезень, ці машини відслужили своє років 20 тому і сто разів себе окупили. Але замінити їх на пристойні технічні засоби ніхто не збирається. З них вичавлюють зиск до останнього, економлячи на елементарних речах. Для забезпечення максимальної кількості посадкових місць вузькі крісла в мікроавтобусних салонах прикручені так близько одне від одного, що дорослі люди вимушені дві, а то й усі чотири години нерухомо сидіти з прямою спиною, не знаючи куди подіти ноги у тій тісняві. Які кондиціонери в спеку (єдине вікно, яке відкривається, — біля водія)? Який обігрів у морози? Тут усю дорогу (та більше вщент розбиту) переймаєшся, аби взагалі цей бус не розвалився на запчастини!
— Не подобається — не їдьте, ніхто вас не примушує, беріть он таксі! — обурювався на всю коломийську автостанцію водій мікробуса, він же його власник з юридичним статусом приватного перевізника і виглядом вантажника магазину «Пиво-води», якому губернатори Чернівеччини та Івано-Франківщини не просто доручили представляти їхні гонорові області на дорозі міжнародного сполучення, а й довірили життя пасажирів. — Я що, по-вашому, — повинен прати ці фіранки? Чорні від бруду і з дірками? Мені біля них не сидіти. Моє робоче місце за кермом!